Заклад дошкільної освіти №35
Інформаційний вісник
Педагогічний колейдоскоп
Наше дозвілля

Сторінка практичного психолога

Психолог

Опубликовано 02.02.2018 | Автор: admin

Ібатуліна Лілія Олександрівна

 

 

 

 

Посада : практичний психолог

Освіта: повна вища,

Удмуртський державний університет

(м. Іжевськ, Російська Федерація), 2000

Стаж педагогічної роботи: 23 рік

Спеціальність: 

психологія / педагог-психолог

Кваліфікація:

спеціаліст першої категорії

 

Алгоритм адаптації дитини до дитячого садка

Цей алгоритм допоможе батькам, котрі віддають дитину в садочок. А також може стати в нагоді вихователям і психологам днз, в якості основи для розробки покрокових рекомендацій щодо адаптації дітей до умов дитсадка.
За місяць до того, як віддавати дитину в дитсадок:
 – Розповідайте про садочок, про те, що там роблять діти, як там все влаштовано.
 – Гуляйте поблизу дитсадка, наголошуючи, що скоро і ваш малюк туди ходитиме.
 – Відповідайте на всі запитання дитини тільки правду.
Приділіть досить уваги тому, щоб навчити дитину ділитися іграшками, обмінюватися іграшками, відстоювати своє. Наголошуйте на різниці між особистими і спільними іграшками.

За тиждень до знаменної дати:

 – Сходіть з малюком в дитсадок на екскурсію, зайдіть в майбутню групу, познайомтесь з вихователькою.

 – Говоріть з вихователькою доброзичливо, ввічливо, щоб продемонструвати дитині, що з нею вона буде в безпеці.

 – Кожного дня нагадуйте дитині, що скоро (напр. наступного понеділка) вона піде в дитсадок.

Перший день в дитсадку

  1. Приведіть дитину в той час, коли вихованці гуляють на вулиці. Залишайтесь з дитиною увесь час, поки діти на прогулянці. Розмовляйте з вихователькою, намагайтесь спонукати дитину до самостійної гри з дітьми. Якщо ви привели дитину в групу, а не на прогулянку: мама повинна бути у вільному доступі для дитини, не залишайте малюка, будьте з ним. Перебування в садку не більше 2 годин.
  2. Після закінчення прогулянки заберіть дитину додому, похваліть її за перший день в дитсадку. Влаштуйте вдома маленьке свято “Перший день в дитсадку”. Сходіть з малюком в кафе, або в парк, проведіть весело час разом.
  3. Обов’язково говоріть протягом дня про те, що сьогодні знаменний день, а завтра ви теж підете в дитсадок.

Другий день в дитсадку

  1. Приводьте дитину в групу перед прогулянкою. Так, щоб малюк побув трохи в групі, а потім разом з усіма збирався і вийшов на вулицю. На цей раз залишайтесь дещо в стороні (в роздягалці, на відстані і.т.п.) Але все ще не залишайте малюка в садку, нікуди не йдіть. Тривалість перебування в дитсадку — 2 год. Якщо дитина виявить бажання побути довше, ніж в попередній день — можна, але не змушуйте до цього.
  2. На шляху додому, зробіть щось приємне для малюка (купіть щось смачненьке, маленьку іграшку, погуляйте довше, сходіть на гойдалку і т.п.)
  3. Вдома продовжуйте обговорювати з близькими, який малюк молодець — ВЖЕ ХОДИТЬ в дитсадок!

Третій день в дитсадку

  1. Цей раз приходьте зранку. Дивіться по дитині: варто залишити її в групі з вихователькою, а самій відлучитись. Але обов’язково скажіть: “Ти побудеш з вихователькою і дітками, а я піду в магазин, на збори батьків, на роботу, на зустріч і т.п., я повернусь, коли ви будете гуляти і заберу тебе”. Якщо ваш малюк дуже тривожний і не відпускає — не йдіть, але протягом першого тижня в садку намагайтесь домовитись із ним, щоб погодився.
  2. Залишаючи дитину, при ній обміняйтеся номерами телефону з вихователькою. Наголосіть, що малюк може звертатится до виховательки, якщо захоче в туалет, пити або щось інше. Приходьте за дитиною на прогулянку. Швидше за все, малюк захоче ще погратися з дітками. А можливо і пообідати. Тривалість перебування в садку регулюйте, зважаючи на бажання і настрій дитини. Якщо вона хоче залишитись на обід — прекрасно.

Перший тиждень в дитсадку

  1. Перший тиждень водимо дитину в садочок лише на півдня. На сон ще не залишаємо. Звичайно, якщо дитина сама проявить ініціативу — забороняти не потрібно!
  2. Будь-які зміни в тривалості перебування дитини в садку повинні вноситися лише за згодою самої дитини.
  3. Будь-яка ініціатива дитини залишитись на довше — повинна підтримуватися.
  4. Хваліть малюка за те, що він пішов у садок, радійте разом з усіма близькими, що трапилася така подія!
  5. Якщо правила садочку дозволяють, можна дати дитині з собою улюблену іграшку, щоб малюку було легше.
  6. Створюйте позитивні емоції після відвідування садка, але з кожним днем зменшуйте інтенсивність. Якщо в перший день ви ходили разом на морозиво, катались на каруселях, відвідали зоопарк, то в останній день тижня досить просто купити дитині маленький презент (олівці, наклейки, печиво, улюблений фрукт)
  7. Правильно реагуйте на почуття дитини. Якщо малюк плаче, не забороняйте і не заперечуйте його почуття. Скажіть, що ви розумієте, як йому сумно, важко без мами. Нехай відчує, що ви приймаєте його почуття, що вони нормальні.

Другий тиждень в дитсадку

  1. Тепер домовляйтеся з дитиною про те, щоб залишати її в групі до сну, а ви самі тим часом підете на роботу / у справах і т.п.
  2. Приходьте за дитиною так, щоб вам доводилося трішки зачекати, поки закінчиться обід.
  3. Хваліть словами за проведений день в дитсадку, уважно слухайте і співпереживайте дитині.
  4. Протягом тижня говоріть дитині, що діти залишаються в дитсадку для денного відпочинку (сну), скажіть, що скоро і він (ваш малюк) теж буде залишатися на денний сон. Йому виділять його власне ліжечко, ви купите йому гарну піжамку, а забирати його будете одразу після сну. Він прокинеться, а ви уже його чекаєте!
  5. В кінці тижня домовтеся з дитиною про те, щоб залишитися на денний сон. Прийдіть забирати дитину так, щоб довелося зачекати, поки вона прокинеться.
  6. В кінці тижня влаштуйте невелике свято “Малюк ходить в дитсадок вже 2 тижні!”

Далі поступово збільшуйте тривалість перебування настільки, на скільки потрібно. Намагайтеся наполегливо переконувати, домовлятися з дитиною, щоб на це отримувати її згоду.

Пам’ятайте, якщо малюк пропускає дитсадочок більше, ніж 21 день, вам доведеться знову пройти всі кроки для адаптації. Можливо, це відбудеться дещо швидше, ніж в перший раз, але будьте готові до чергового “Першого разу в дитсадок”

 

Успішної вам адаптації!

Формування адекватної самооцінки – перший крок до становлення гармонійної особистості

Формування у дітей шановливого, ціннісного ставлення до себе є однією з провідних ідей  сучасної освіти. Дошкільний вік є важливим періодом у процесі формування самооцінки. Проте дитині цього віку ще досить складно самій адекватно оцінити свої можливості. Значний вплив на формування її самооцінки має соціальне оточення.
Основним фактором, що впливає на розвиток адекватної самооцінки в дітей дошкільного віку, є спілкування з батьками та вихователями, які є для них найбільш авторитетними дорослими.         Дошкільник дуже залежить від ставлення до нього дорослих, їхньої уваги, оцінки, доброзичливості, підтримки.  Усі вимоги, оцінки, судження цих людей поступово набувають для дитини особливого значення. Негативне ставлення дорослих призводить до зниження рівня самооцінки й підвищує рівень тривожності у дітей. Завищені оцінки спотворюють уявлення дитини про свої можливості, сприяють їх перебільшенню, але водночас відіграють позитивну роль в організації діяльності, мобілізуючи сили дитини.
          Батьки  відіграють особливу роль у вихованні ціннісного ставлення до себе. Уявлення про те, якою має бути дитина, формується ще до її народження й визначає стиль виховання в сім’ї. Якщо дитина відчуває любов, увагу та піклування, то ставлення батьків і позитивне ставлення до самого себе поєднуються, формуючи високу самооцінку.
          З допомогою дорослого відбувається становлення, розвиток і стимуляція оцінної діяльності дитини. Оцінна діяльність потребує уміння батьків виражати доброзичливість у звертанні до дітей, аргументувати  свої потреби   й оцінки, гнучко їх використовувати, без стереотипів, з урахуванням вікових та індивідуальних особливостей дітей і становища їх у групі однолітків.
          Батькам  і педагогам необхідно знати, що доброзичливе ставлення до дитини, піклування й увага, звернення до неї на ім’я, похвала її вчинків, надання можливості проявити ініціативу й підтримка сприяють формуванню адекватної самооцінки. Надзвичайно шкідливою для маленької особистості є педагогічна стратегія, що ґрунтується на порівнянні дітей між собою. Необхідно пояснити, що кожна людина унікальна за своєю природою. І якщо кожна особистість особлива, то й шлях і швидкість досягнення цілей у кожного свої.
          Натомість корисно активніше залучати дошкільників до самооцінювання:  спонукати до роздумів над зробленим  (вийшло чи ні; якщо не вийшло, то чому; що було особливо складним у роботі тощо). Спочатку діти демонструють здебільшого завищену самооцінку, але постійна робота над цим і той факт, що власні судження про себе не знижують загальної цінності дитини, призводять до більшої адекватності в самооцінці. Так складається оптимістична, досить критична самооцінка.
          Необхідно проявляти повагу до думок і рішень дитини, навіть якщо батьки чи педагоги з ними не згодні. Повага підвищує самооцінку кожної людини, вона стає більш впевненою в собі, у своїх силах. Треба уникати розцінювати дитину як певне продовження власних амбіцій. Що дорослішою вона стає, то більше свободи вибору необхідно їй надавати.              
           Окрім батьків і вихователів, істотну роль у розвитку самооцінки в дітей дошкільного віку відіграє спілкування з однолітками, особливо в старшому дошкільному віці. Тоді як дорослий протягом усього дитинства залишається недосяжним ідеалом, еталоном, до якого можна лише прагнути, однолітки виступають для дитини як матеріал для порівняння. При обміні оцінними судженнями виникає певне ставлення до інших дітей і одночасно розвивається здатність бачити себе їхніми очима.

Емпатія – один з важливіших етапів розвитку особистості дитин

У психології під емпатією розуміється здатність людини емоційно відгукуватися на переживання іншої людини, подумки або емоційно стати на місце іншої людини, що переживає якісь почуття. Розвиток емпатії являє собою невід’ємну частину формування особистості,        виховання  у       індивіда     культури   міжособистісних відносин.
   Емоційно-моральні основи культури особистості закладаються вже в дошкільному віці.
Виховання співчуття, чуйності, гуманності є невід’ємною частиною морального виховання.       Дитина, яка розуміє почуття іншого, активно відгукується на переживання оточуючих, прагне надати допомогу людині, що потрапила у важку ситуацію, не буде проявляти ворожість і агресивність.
   На ранніх стадіях психічного розвитку дитини закладається перший компонент эмпатийного процесу – співпереживання. По мірі становлення процесу співчуття домінуючу роль починають грати когнітивні компоненти. Співчуття виражається в прагненні надати допомогу. У молодшому шкільному віці, поряд з малорозвинутим почуттям «я», у дитини складається уявлення про «я» інших людей. У цей період важливо навчити дитину враховувати інтереси інших, їх потреби, виражені в переживаннях. Для формування эмпатийної поведінки дитині необхідно візуально сприйняти або емоційно усвідомити цінність своїх вчинків.
   Для розвитку емпатії важливо враховувати, що дитина особливо сприйнятлива до впливу дорослого. У зв’язку з цим важливе значення має те, наскільки вихователь володіє емоційною чуйністю на переживання дитини, вміє вчасно прийти йому на допомогу. Необхідно проводити корекційно-розвиваючі заняття. Такі заняття спрямовані на вирішення наступних завдань:
– розширення уявлень про поняття «добро» і «зло»;
– розвиток здатності до емоційного співпереживання;
– розвиток прагнення до прояву співчуття всім тим, хто їх потребує;
– виховання гуманного ставлення до рідних, близьких, одноліткам, тваринам.
У кожне заняття повинні бути включені:
– ігровий прийом, з допомогою якого створюється мотивація надання допомоги тим, хто її потребує;
– ігрові вправи в прояві співчуття, співпереживання;
– ігри, в яких діти вправляються в прояві радості, що характеризує загальний настрій групи.
   Завдання педагога на кожному заняті звертати увагу дітей на моральну сторону вчинків людей, вчити бачити і визначати характер відносин людини до певного іншим людям, тваринам, дати моральну оцінку. Важливо спонукати дітей замислюватися над мотивами вчинку, встановлювати взаємозв’язок мотиву і результату вчинку.
   Ефективним способом активного ставлення дитини до обговорюваної моральної проблеми є звернення до вже наявного досвіду, порівняно пережитих почуттів з почуттями тих людей, про яких він дізнався зі змісту художнього твору чи проблемної ситуації. 
   При виконанні завдань на заняттях потрібно подбати про те, щоб дитина відчував почуття задоволення від зробленого вчинку: допоміг втомленій мамі, пошкодував заплакану маленьку сестричку, зробив годівницю і годував птахів і т. п.
    Люди, які подорослішали, не вчаться розуміти і приймати інших, з часом будуть відчувати труднощі під час побудови ділових, сімейних, дружніх відносин.

Дитячі страхи. Як поводитися з дитиною яка боїться

Уявлення про те, що дитина завжди щаслива та безтурботна тільки тому, що вона дитина, на жаль, далеке від дійсності. Батьки, які приходять на консультацію до практичного психолога, скаржаться на те, що діти лякливі, тривожні, неспокійні. І, звісно, батьки просять поради: який режим створити дитині, як реагувати на особливості її поведінки.
Спочатку поміркуємо: звідки страх? Чому дитина боїться темряви, не хоче засинати сама в кімнаті, бачить страшні сни? Власно­го досвіду у неї ще немає – з Бабою Ягою, злим чарівником, Бабаєм, вовком її познайо­мили дорослі. А інше вже залежить від враз­ливості, емоційності, типу нервової системи. У здорової дитини страхи швидко минають, забуваються, якщо, звичайно, їх не підсилю­вати, а намагатися розсіяти. Але у нервової, вразливої вони можуть стати нав’язливими та невідступними.
              Причини дитячих страхів
  1. Розповідь на ніч страшних казок, пе­регляд дитиною теле та відеопродукції, яка пропагує насильство й жахи. Батьки спочатку не усвідом­люють усіх наслідків того, що відбувається зараз на екрані. Тим паче, в момент перегля­ду дитина не виглядає зляка­ною – дивиться зацікавлено, навіть сміється… Страх почи­нається потім і може трива­ти дуже довго. Адже зоровий образ – яскравіший від того, шо сприймається на слух. Він залишає у свідомості дитини відбиток, матрицю, відтворив­шись у снах, переслідуючи в темряві й навіть удень, при світлі. Тож перша і головна пора­да – не давайте приводу для дитячих страхів! Якщо ж вони виникли і ди­тина боїться спати у темній кімнаті, не намагайтеся її «пе­реламати», ігноруючи сльози та вмовляння. Можна залишити затінену настільну лампу, ніч­ник, присунути дитяче ліжечко до свого. Одним словом, піти дитині назустріч, діючи м’яко, поступово. Якщо дитина час­то розповідає вам про те, що їй наснилося шось страшне, не намагайтеся змусити її це забути. Краще пограйте в гру, розіграйте її страшний сон у ляльковій сценці та зробіть цю сценку смішною. Прихильниками рішучих дій, як правило, бувають тата. Ми б порадили їм зайняти іншу позицію. Хай саме тато допоможе ди­тині роздягтися, вкриє її, побажає гарних снів, розповість казку, попестить її. Помічено, шо лякливі діти спокійніше засинають, коли їх вкладає батько, тому що в ньому вони бачать силу, захист, наче га­рантію того, шо нічого поганого з ними не станеться.
  2. Надмірна батьківська опіка.
Такі батьки постійно кажуть: «Туди не ходи, там небезпечно», «Цього не займай! Поріжешся».
  1. Висока вимогливість або холодність батьків, надто жорстокі покарання.
Як же допомогти дитині впоратися зі своїм страхом? Можна дати дитині «захисника». Це може бути реальна людина, наприклад, брат або тато. А може бути м’яка іграшка, наприклад, великий плюшевий собака. Не смійтеся над розповідями дитини про те, що їй сниться або чого вона боїться. Не­хай намалює свій страх, розповість, що саме її лякає. А потім домалюйте цій страшилці смішну мордочку, посадіть її в клітку, при­думайте смішне ім’я. Якщо дитина боїться чогось реального, наприклад, грози, можете розповісти їй, що таке гроза насправді. Якщо дитина поінформована, вона озброєна. Вікова причина страху – брак психічної саморегуляції, не сформованість механізмів самосвідомості, що не дозволяє впоратися з ситуацією. Батькам треба поважати і розуміти страхи дітей, допомагати їм уникати контакту з чинниками, що провокують страхи. У жодному випадку не слід сміятися з дітей, називати їх боягузами. Потрібно вчити дітей долати тривогу і страхи.
Відчуття захищеності, впевненості в незмінності батьківської любові – необхідне дитині! Це одна з важливих умов нормаль­ного її психічного розвитку.

Фрази, яких варто уникати при розмові з дітьми

Маленькі діти дуже сприйнятливі до слів, і, якщо доросла людина багато чого пропускає повз вуха, не сприймаючи всерйоз, то в дитини від одного випадково кинутого слова може зародитися образа, сумнів, прикрість. Тому дуже важливо вірно вибирати висловлювання. Пропонуємо вашій увазі кілька популярних фраз, які так часто батьки говорять своїм дітям, не замислюючись про наслідки.
«Підростеш – дізнаєшся!» – ця фраза з серії «Ти ще занадто малий», «Спочатку дорости», «Багато будеш знати, скоро постарієш» – ці фрази дорослі говорять не тому, що дитина насправді ще не готова дізнатися правду, а тому, що дорослі просто не знають, як вірно відповісти, які підібрати слова. Дітям властиво цікавість – вони дуже допитливі, цікавляться всім, що відбувається навколо них, особливо тим, що роблять і говорять його батьки. Чим небезпечні подібні фрази? У дитини складається міфічне уявлення про те, що дорослі люди всезнаючі, завдяки своєму віку. Не соромтеся сказати дитині, що ви чогось не знаєте. Скажіть йому: «Яке цікаве і складне питання ти задав, давай подумаємо разом чи підемо запитаємо у тата».
         «Інші діти в твоєму віці вже давно це вміють!» – сюди також можна віднести фразу «У твоєму віці, я вже давно це робив (це знав)». Говорити дитині про свої досягнення або досягнення інших дітей непогано, але тільки не потрібно говорити це в ступеня переваги, не потрібно порівнювати себе або інших з дитиною, підкреслюючи, що він у чомусь відстає і не дотягує до інших. Потрібно ділитися не своїми регаліями, а своїм досвідом, щоб дитині хотілося наслідувати.
«Ти що, глухий?» – теж досить поширена фраза, коли мати або батько не можуть докликатись дитини, або він не слухається. Також можна сюди додати вирази: «У тебе зовсім мізків немає?», «Твоя кімната схожа на свинарник!». Батьки, звичайно ж, не вкладають нічого серйозного в цей вираз, це ж сарказм. Діти, які постійно чують подібні фрази, виростають замкнутими, тривожними, невпевненими у собі, а потім, в школі, починають також висміювати своїх товаришів, будують мстиві плани на кривдників.
«У тебе до цього немає здібностей» – коли діти тільки починають чомусь вчитися – малювати, писати, грати на музичних інструментах, звичайно, у них все відразу не виходить, а щось не виходить зовсім. Це зовсім не означає, що потрібно говорити йому: «У кого ти такий безглуздий?», «У тебе абсолютно немає здібностей до музики», «Так, спортсмен з тебе ніякий!». Батьки навіть не замислюються, наскільки руйнівними можуть бути подібні вирази. У дитини як мінімум розвивається комплекс неповноцінності, невпевненість у собі, низька самооцінка. Крім того, вони втрачають будь-яку тягу до знань і саморозвитку – вони ж безглузді, навіщо намагатися вчитися і розвиватися? Ніколи не робіть оціночних зауважень – дитину можна або хвалити, або намагатися виправити недоліки і слабкі сторони, підганяючи віру в себе: «Нічого страшного, у тебе все вийде!», «Терпіння і труд – все перетруть!», «Сьогодні не вийшло, завтра обов’язково все вийде!».
Це лише мала частина чергових фраз, які батьки регулярно вимовляють, не замислюючись про наслідки. Якщо ви постараєтеся контролювати свої емоції і вираження з самих перших днів появи дитини, ви звикнете це робити постійно. Якщо ви зацікавлені, щоб ваша дитина виросла успішною, впевненою у собі і емоційно стійкою, то намагайтеся розмовляти з нею з малих років, як з особистістю.

«Готуємось до школи»

Усі життєві ситуації, що пов’язані зі вступом до школи, їх переживання потребують від дитини перегляду та переосмислення створеної нею картини світу, а іноді її серйозного коригування. Головне,  що необхідно дитині, – це позитивна мотивація навчання.
Більшість майбутніх першокласників хочуть йти до школи, але у них складається певне уявлення на зразок такого: справжній школяр – це щасливий володар портфеля і шкільної форми, старанний виконавець шкільних правил. Такий учень слухає вчителя, піднімає руку і отримує оцінки, причому лише високі. Дитина впевнена, що буде вправним учнем. У таких дитячих сподіваннях прихована велика небезпека: дитина сприймає школу як  чергову гру, яка може виявитися зовсім  не такою привабливою, якщо  не  перетвориться  з часом на навчальну співпрацю з вчителем і  однолітками.
     Важливо налаштувати дитину на повсякденну роботу і переконати її в тому,  що вона зможе все, якщо буде старанно  ставитися до навчання. Успіхи шкільного навчання значною мірою залежать від рівня підготовленості дитини у дошкільний період. У психолого-педагогічних дослідженнях  розглядаються питання спеціальної та загальної готовності дитини до школи. До загальної готовності належить фізична, особистісна  (стосунки з оточуючими, взаємовідношення з однолітками, ставлення дитини до самої себе) та інтелектуальна. До спеціальної – підготовку до засвоєння предметів  курсу початкової школи, загальний розвиток, підготовку до читання, письма. У визначенні  готовності дитини 6-7 років до навчання в школі необхідно  враховувати той рівень морфологічного і  функціонального розвитку, який дозволяє зробити висновок, що вимоги систематичного навчання, різноманітні навантаження, режим шкільного життя не будуть надмірно обтяжливими для дитини і не погіршать стану її здоров’я. Особливе значення в особистісній готовності дитини до школи має мотиваційний план, тобто внутрішня позиція школяра –  сукупність всіх ставлень дитини до дійсності, що склалася у певну систему. Вона формується в процесі життя і виховання.
     Виховання позитивного ставлення до школи у дітей  буде найбільш ефективним за дотримання таких умов:
використання у цілісному педагогічному процесі різноманітних форм і  методів роботи щодо ознайомлення дітей зі  школою і виховання позитивного ставлення до неї;
створення предметно-розвивального середовища для збагачення життєвого досвіду дітей і своєчасної його зміни відповідно до нового змісту дидактичних завдань та забезпечення його доступності;
розуміння вихователем значущості проблеми і проявів його творчої ініціативи щодо вибору форм, методів роботи  з дітьми;
педагогічна освіта  батьків із питань готовності до шкільного навчання;
здійснення зв’язку дошкільного навчального закладу зі школою.
     Вже на урочистій лінійці першого вересня  стає очевидним, чи почуваються впевнено діти, які вперше прийшли до школи, чи  вони перелякані, пишаються собою або відчувають себе нещасними від самотності; посміхаються і радіють чи шукають очима батьків, сподіваючись на їхню підтримку. Шкільне  життя продемонструє своє різноманіття і доведе, чи готові вони до нової ролі учнів та однокласників.

«Природа як головний чинник розвитку чуттєво-емоційної сфери дошкільника»

Для того, щоб виховувати естетично культурну особистість, потрібно відкрити дитині очі на цей світ, поселити в її душі радість і натхнення. У цьому допоможуть об’єднані зусилля вихователів у дитячому садку, батьків удома і вчителів у школі. Це необхідно тому, що всі упущення в духовному житті дитини, і особливо в сфері емоційного і естетичного виховання, неможливо компенсувати в більш зрілому віці.
Якщо любов до природи і захоплення її красою не приходять до людини у дитинстві, не прищеплені їй змалку, то вони, як правило, вже зовсім не приходять. Або ці емоції, прокинувшись нарешті, носять поверхневий, невідвертий характер.
Сучасні психологи розглядають естетичне сприйняття як емоційне пізнання світу, яке, починаючи з почуттів, у подальшому спирається на розумову діяльність дитини. У дошкільному віці воно відрізняється емоційною безпосередністю, підвищеним інтересом до довкілля, живою реакцією на зустріч із красою природи, що виявляється в усмішках, вигуках, міміці, жестах.
Спілкування з природним довкіллям спільно з дорослими допомагає дітям оволодіти емоційною регуляцією поведінки, засвоїти її еталони. Вже з двох років малюк орієнтується щодо моральних норм «добре-погано». Але лише цих знань недостатньо, щоб дитина поводила себе морально. Одночасно зі знайомством з природним довкіллям дитина отримує еталони ставлень і людських цінностей: одні об’єкти, явища, дії набувають знаку бажаних, приємних; інші, навпаки, відкидаються як негативні, потворні, небезпечні. У подальшому дитина вчиться співставляти еталони з власними враженнями, вчинками, діями. Протягом дитинства сила емоцій, їхня тривалість і стійкість змінюються у зв’язку зі зміною характеру діяльності дитини та її мотивів, а також у зв’язку з ускладненням відносин дошкільника з природним довкіллям.
Оточуюча природа приваблює дитину, впливає на її емоційну сферу, спонукає до роздумів, пошуків відповідей на численні запитання. І дуже важливо, щоб у цей період педагог знаходився поруч з дитиною. Роль вихователя полягає в тому, щоб навчити малюка розуміти мову довкілля, відчувати себе його часточкою, ставитися до природного оточення з любов’ю і бережливістю.
Природа – багате джерело духовного збагачення людини. Розбудити чутливість душі, звернутися до виховання почуттів – одне з головних завдань, поставлене сьогодні самим життям. Вдивлятися, вслуховуватися, не минати, побачити прекрасне і не лишитися байдужим – от чого ми повинні навчати наших дітей. Розвиток почуттів маленької дитини тісно пов’язаний з любов’ю до природи. І треба виховувати її так, щоб милування природою стало для неї життєвою потребою, а відчуття відповідальності за цей чарівний, але беззахисний світ, стало життєвою необхідністю. Адже у спілкуванні з цим живим, тендітним світом природи і формуються гуманні й моральні якості маленької людини. Милуватися красою природи – це значить зробити її предметом особливої  уваги, це значить духовно з’єднатися з нею. Слід організовувати цей процес якомога тонше, ураховуючи індивідуальні особливості дітей, їх бажання, вміння і потреби. Позитивні емоції, отримані дитиною від спілкування з природою, сповнюють дитину радісними життєлюбними відчуттями , а вони прямо впливають на весь лад її почуттів, підвищуючи її тонус, роблячи дитину активною, енергійною, цілеспрямованою.

Що є основою психологічного комфорту?

Психологічний комфорт — це відчуття задоволення, прийняття оточення, відповідності стану індивіда до навколишніх умов існування. Якщо змалечку дитину виховувати в атмосфері любові та взаєморозуміння, вона виросте чуйною і доброзичливою.
Якщо ж батьки зривають на ній усі свої невдачі й подають приклад стосунків, не гідний наслідування, то дитина зростатиме нечуйною, черствою, а іноді й жорстокою у ставленні до інших (до тварин, рослин, людей), із проблемами у розвитку не лише морально-ціннісної сфери особистості, а й емоційно-вольової, пізнавальної.
Якою виросте наша дитина, залежить повністю від того, які умови ми їй створюємо, які речі вона вважатиме для себе прийнятними і відповідно комфортними, а які ні. Щоб малюк міг комфортно почуватися у суспільстві, ми повинні прививати йому не словами, а власними вчинками, діями такі норми суспільної моралі, як чесність, відповідальність, відчуття гідності, працьовитість, терпіння, совість, почуття обов’язку, вміння співпереживати, доброзичливість, благочинність тощо. Норми моралі мають слугувати духовному росту особистості.
Отже, для розвитку дитини необхідно створювати такі умови, за яких малюк матиме змогу приймати власні вільні рішення (принаймні, щоб він так вважав), здійснювати вільні дії, а не під тиском страху чи чужої волі:
Створення психологічного клімату в колективі (групі), спрямованого на позитивні емоції, вчинки, інтереси, на формування відчуття позитивної перспективи для розвитку групи загалом та кожного з її членів зокрема.
У дитини не повинно згасати бажання посміхатися. Вона не має боятися відверто показувати свої емоції— плакати, сміятися, нудьгувати. Дитина не повинна щось із себе вдавати, а має бути самою собою.
Кожна дитина повинна відчувати, що їй раді, що вона бажана, не просто потрібна, а необхідна для цієї групи.
Не можна обмежувати волю дитини. Усі дії, які вона чинитиме, повинні йти від її власної ініціативи.
Помічати позитивне потрібно якомога частіше, шукати для цього щонайменші приводи.
Осуджувати треба якнайменше, іноді варто бути поблажливим.
Заохочувати до праці, намагатися зробити її приємною.
Створити безпечне середовища для дітей (не ставити високо важкі чи гострі предмети, не використовувати у приміщенні незаземлені розетки, не залишати без нагляду електроприлади, не використовувати іграшки заборонені Мінздравом, та інше, небезпечне для життя і здоров’я дитини). Дитина має безпечно почуватися, вчитися вірити дорослому, який поруч із нею.
У колективі повинна панувати атмосфера підтримки та взаєморозуміння, створюватися ситуація успіху для дитини.
Демонструвати оптимізм, вірити у свою дитину.
Готувати дитину до співпраці, співіснування в колективі, прививати їй корисні звички, здатність до самообслуговування; позитивно й доброзичливо налаштовувати на оточення, в якому вона повинна перебувати.
Безперечно любити дітей, прагнути і вміти виявляти любов до них, показувати їм свою любов — вони мають це постійно відчувати.Лише дотримуючись усіх умов, можна створити психологічно комфортне середовище для розвитку дитини. І тільки такий психологічний комфорт сприятиме її моральному становленню та духовному здоров’ю.
Рубрика: Без рубрики, Сторінка практичного психолога | Добавить комментарий